Після перегляду «Ла Ла Ленду» на думку несподівано спадає цитата угорського журналіста й письменника Людвіґа Гевесі: «Кожному часу – його мистецтво, мистецтву – його свободу». Якщо її перефразувати, замінивши слово «мистецтво» на «мюзикл», можна пояснити унікальність і значення цього фільму. По-перше, це чи не єдиний повноцінний мюзикл, дія якого відбувається в сьогоденні, герої якого – наші сучасники. По-друге, режисеру й сценаристу Деміену Шезеллу вдалося, здавалося б, неможливе: використавши ледь не всі кліше класичних мюзиклів, він зумів вирватися за рамки банальностей жанру й створити цілком свіжу, натхненну та зворушливу стрічку. Але про все по порядку.

«Ла Ла Ленд» розповідає про безробітного піаніста Себастіана – фаната джазу, який хоче відкрити свій клуб, і Мію – дівчину, яка прагне стати акторкою, а у перервах між щоразу невдалими прослуховуваннями працює баристою у кав’ярні на кіностудії. Здійснити свої мрії герої вирушають, звісно, до Лос-Анджелеса, де зустрічаються вперше у довжелезному заторі (з нього й починається фільм), проходять шлях від неприязні до закоханості й підтримують одне одного у починаннях. На перший погляд, це історія кохання, але насправді в центрі стрічки – віра у здійснення Великої Мрії і те, чим ми готові заради неї пожертвувати.

mv5bmtaxotcymtgyntbeqtjeqwpwz15bbwu4mdcynjm3njay-_v1_sy1000_cr0015041000_al_-1
Деміен Шезелл і Раян Ґослінґ на зйомках. Фото Дейла Робінетта

 

Згадайте найвідоміші мюзикли останнього двадцятиліття. Майже всі вони розповідають про події, хронологічно значно відірвані від сьогодення: «Знедолені» переносять у Францію ХІХ ст., Юен Мак-Ґреґор і Ніколь Кідман розігрують фатальну пристрасть у «Мулен Руж» часів Belle Époque, Рене Зеллвеґер і Кетрін Зета-Джонс прагнуть вирватися з чиказької в’язниці 20-х, «Лак для волосся» й «Дівчата мрії» повертають в 60-і… Мюзикл – жанр апріорі романтичний. Піднесення – його невід’ємний компонент. Вочевидь, кінематографісти погоджуються з Ремарком, вважаючи, що й наш час може бути лише розв’язним, а все інше – фальш: мабуть, тому в прокаті домінують комедії та бойовики з грубуватим гумором. Хочете поетичності й романтики – шукайте в обраних кінотеатрах. Ні, це зовсім не песимістична тирада в дусі «кінематограф занепадає», а просто констатація факту: наше сьогодні в кіно – здебільшого прагматичне, холодне, жорстоке, воно не може претендувати на те, щоб стати мюзиклом. Не дивно, що жодна студія декілька років не наважувалася втілити в реальність ідею Шезелла, хоча сценарій фільму був написаний ще у 2010.

Себастіан і Мія – тут і зараз в територіально-часовому сенсі, проте думки їхні сповнені ностальгії за минулим – епохою джазу та золотою добою Голлівуду. Вони – одні проти світу, який зневажає «старомодних традиціоналістів» і глузує з їхньої наївності. Взагалі самотність творчої особистості, талант якої не знаходить місця у рамках сучасного шоу-бізнесу, – один з наріжних каменів фільму. «Як ти збираєшся стати революціонером, коли ти такий традиціоналіст?» – повчає Себастіана колега по цеху, переконуючи, що у джазу в класичному розумінні немає майбутнього, як і у тих, хто хоче його грати. Врешті-решт героям таки вдається досягти мети, не відступивши від своїх принципів. Здавалося б, ілюстрація до вислову «Добре сміється той, хто сміється останнім», та не все так просто. Шезелл відмовляється від канонічного для мюзиклів, присипаного цукровою пудрою хеппі-енду – і таким чином завойовує для жанру свободу від його ж стереотипів.

gallery-item04
Кадр з фільму

Режисер і сценарист «Одержимості» (2014) зробив у «Ла Ла Ленді», здавалося б, неможливе: він зумів помістити сучасних персонажів у сучасному Лос-Анджелесі в антураж кінокласики 30-50-х років. При тому все, починаючи від костюмів у ретровому стилі, закінчуючи джазовими музично-танцювальними сценами, виходить за межі звичайних алюзій, бо ідеально гармоніює з внутрішнім станом персонажів. Тут зібрані всі кліше: неприязнь між героями, що переростає в кохання, прогулянки під зоряним небом, несміливі дотики в темному кінотеатрі, поцілунки в старому трамваї, Париж… Але впродовж перегляду не покидає відчуття, що за цим усім стоїть щось більше, що це не просто hommage минулій «золотій» епосі. І фінал лише утверджує це враження.

Раян Ґослінґ і Емма Стоун чудово взаємодіють одне з одним у цьому фільмі, як, зрештою, і в попередніх спільних роботах. Їхні танцювальні номери нагадують про дует Фреда Астера й Джинджер Роджерс. І тут у жодному разі не йдеться про рівень технічної майстерності, а власне про екранну сумісність акторів. Особливо приємно спостерігати за грою Стоун, яка тут до вже досить звичної для неї грубуватої манери додала ніжні ноти. Музика Джастіна Гурвітца, без якої цієї стрічки не було б, – натхненна й зворушлива – звучатиме у ваших вухах ще довго після виходу з кінотеатру, а фантастична робота зі світлом змусить відчути, як мелодія проникає в кожну клітину тіла.

mv5bmjiznziwmty4m15bml5banbnxkftztgwnji2mzc2mdi-_v1_sy1000_cr0015051000_al_
Кадр з фільму

У ХХІ ст., коли стрімкий розвиток технологій ще більше прискорює одвічну гонитву людства за новим, ми все частіше стикаємося з проблемою: форма еволюціонує, а змістове наповнення за нею не встигає. Найяскравіший приклад – ситуація в медіасередовищі: хоча традиційні газети переживають не найкращі часи й усе частіше йде мова про їх «вимирання», вони все ж залишаються головною платформою для журналістських розслідувань і одним з ключових інструментів підтримки демократії, публікуючи непропорційно більше аналітичних статей на політичні й соціальні теми, ніж Інтернет-видання. В кінематографі теж відчутна криза ідейного наповнення. Звісно, щороку з’являється чимало чудових фільмів, але нечасто вони потрапляють у широкий прокат. При тому глядачів дедалі наполегливіше прагнуть вразити все сучаснішими, крутішими спецефектами. І саме в цей час Деміен Шазел створив стрічку, візуально так схожу на стару добру кінокласику, але ідейно свіжу, яка вийшла на екрани всіх кінотеатрів і завойовує увагу не тільки критиків (чого варті лише 7 «Золотих глобусів»!), а й звичайних глядачів у всьому світі. Було б необачно стверджувати, що «Ла Ла Ленд» започаткує новий кінотренд чи відродить минулу велич мюзиклів, але цей фільм – однозначно ковток свіжого повітря, якого давно бракувало. Тож, може, не варто скидати з рахунку традиціоналістів? А раптом справжня революція – саме за ними?

14 номінацій на «Оскар»: «Найкращий фільм», «Найкраща режисура» (Деміен Шезелл), «Найкращий оригінальний сценарій» (Деміен Шезелл), «Найкраща чоловіча роль» (Раян Ґослінґ), «Найкраща жіноча роль» (Емма Стоун), «Найкраща операторська робота» (Лінус Сандґрен), «Найкращий дизайн костюмів» (Мері Зофрес), «Найкращий монтаж» (Том Кросс), «Найкраща музика» (Джастін Гурвітц), «Найкраща пісня» (“Audition” і “City of Stars”), «Найкраща робота художника-постановника» (Девід Васко), «Найкращий монтаж звуку» (Ай-Лінґ Лі), «Найкращий звук» (Енді Нельсон)  

Advertisements