Зазвичай кіно показує нам яскраві картинки й розповідає непересічні історії. Якщо ми й побачимо на екрані, як головний герой чистить зуби, ходить у супермаркет чи дивиться телевізор, то можливих варіантів контексту таких кадрів небагато: ймовірно, перед нами оповідь про людину, яка вже загубила або поступово втрачає себе в тенетах щоденної рутини. Глядач до такого героя неодмінно повинен відчувати співчуття чи навіть зневагу. Ну а як ж інакше сьогодні, коли герої нашого часу – «успішні» люди? Стати такими мріють усі, а для тих, хто не мріє, вважається соціально прийнятим це хоча б приховувати.

Джим Джармуш пішов іншим шляхом. І зробив це не вперше. Але ніколи раніше поетичне зображення буденного життя у його стрічках не було таким глибоким і зворушливим. Новий фільм режисера й сценариста, представлений 2016 року в основному конкурсі Каннського кінофестивалю, – це один тиждень з життя водія автобуса Патерсона з міста… Патерсон, Нью-Джерсі. Кожен його день, на перший погляд, схожий на інший: зранку він цілує дружину, з’їдає сухий сніданок з молоком, вирушає на роботу, возить коло за колом пасажирів, часом з усмішкою прислухаючись до їхніх розмов, щовечора гуляє з собакою, прив’язує його біля одного й того самого бару, де перехиляє кухоль пива… Але це тільки одна сторона життя Патерсона. Коли випадає вільна хвилина, він складає вірші, які записує у свій маленький таємний зошит. Таємний тому, що про поетичний талант героя знає лише його дружина – теж по-своєму творча особистість: цілими днями вона розфарбовує буквально усе, від власного одягу до посуду й душової заслони, у чорно-білі геометричні візерунки, береться то пекти капкейки та відкрити власну кондитерську, то стати кантрі-співачкою, і неодмінно відомою. Вона ж усіляко й заохочує Патерсона принаймні зробити копії своїх поезій, вважаючи, що про них неодмінно повинен дізнатися світ. Проте герой, неначе слідуючи принципу Емілі Дікінсон: «Публікуватися – не поетова справа», не поспішає ділитися своєю таємницею. У цьому сенсі Патерсон і його дружина виступають метафоричним протиставленням змісту й форми, сумнівів і самовпевненості.

mv5bmtk0ndy2odyznf5bml5banbnxkftztgwmjk2mzc5ote-_v1_sy1000_cr0014971000_al_
Кадр з фільму

Кожен день Патерсона минає у звичному ритмі, найбільшою несподіванкою і відхиленням від щоденного «плану» може стати хіба що технічна несправність автобуса, проте він знаходить натхнення для своїх поезій буквально в будь-якій, здавалося б, дрібниці: від коробочки сірників до місцевого водоспаду. Патерсон ніколи не скаржиться, він просто насолоджується життям, кожним його моментом. Можливо, це частково пов’язано і з його військовим минулим, яке, втім, жодного разу у фільмі прямо не згадується: у кадрі лише раз наче між іншим з’являється фотографія Патерсона у формі.

Друга ідея, яку розкриває Джармуш – поруч з ідеєю любові до життя й вміння цінувати момент – суть істинного митця, для якого на першому місці стоїть сам процес творення, потреба висловити свої почуття й думки у художній формі, а не прагнення визнання та слави. Патерсон, якого чудово зіграв Адам Драйвер («Дівчата», «Зоряні війни: Пробудження Сили», «Мовчання»), – втілення саме такого митця. Водночас він схожий на деяких персонажів інших фільмів режисера, наприклад, Коркі – таксистку з «Ночі на Землі», яка відмовляється від шансу стати акторкою, бо й так любить те, чим займається. Патерсон – це, певною мірою, і сам Джармуш, який стоїть осторонь голлівудського студійного кіновиробництва й ось уже майже 40 років створює унікальне авторське кіно, не зраджуючи собі та ігноруючи всі правила великого бізнесу. Ще одну паралель режисер і сценарист проводить між головним героєм і його кумиром – американським поетом Вільямом Карлосом Вільямсом, який працював у Патерсоні лікарем і присвятив цьому місту аж п’ять поетичних збірок. Навіть спеціально для фільму написані вірші частково схожі на поезії Вільямса: верлібри про, здавалося б, абсолютно звичайні речі, написані простою мовою. В кінці фільму Джармуш заходить ще далі, розмірковуючи над тим, що людину насамперед визначає її реакція у ситуаціях, коли провалюється ґрунт під ногами й треба знайти в собі сили почати з чистого аркуша. У даному випадку – в прямому розумінні.

mv5bnjcwmtmwmza0m15bml5banbnxkftztgwnjc3mda5ode-_v1_
Кадр з фільму

Геніальність Джима Джармуша полягає в тому, що всі ці теми він порушує наче між іншим, а кожну алюзію вводить у оповідь так ненав’язливо, що вона просто не здатна зруйнувати повітряну легкість фільму. Черговий раз йому вдалося, як і в «Каві та сигаретах», «Ночі на Землі», «Виживуть тільки закохані» та інших роботах, сказати все, прямо не сказавши нічого. Кожен побачить у «Патерсоні» рівно стільки, скільки захоче побачити. Незалежно від того, дивилися ви попередні фільми Джармуша, читали вірші Вільямса чи ні, цей фільм проникне у вашу душу та зворушить серце.

 

Advertisements