#OscarSoWhite – звідки це й про що?

Рік тому нью-йоркська журналістка Ейприл Рейн сколихнула Інтернет-спільноту під хештеґом #OscarSoWhite, висловивши у Твіттері своє обурення відсутністю етнічного та расового різноманіття в «оскарівських» номінаціях і кіноіндустрії загалом. Зокрема вдруге поспіль в акторських категоріях були представлені лише білошкірі актори. Її  позицію підтримало багато відомих людей, серед яких актори Лупіта Ніонґо, Джордж Клуні, Вілл Сміт, оскароносний режисер Майкл Мур і навіть Барак Обама. Деякі з них вирішили за прикладом Рейн не відвідувати й не дивитися церемонію.

Таке обурення й заклики до більшого етнічного та расового різноманіття складно назвати несправедливими. За даними «The Economist», лише 10% акторів-номінантів на золоту статуетку за весь час існування нагороди були афроамериканцями. І це при тому, що чорношкірі складають 13% населення США. Ситуація з представленням інших етнічних груп ще гірша: 3% номінацій серед латиноамериканських акторів (16% населення) і 1% акторів-номінантів азійського походження (6% населення). «Оскар» у цьому сенсі, правда, виступає лише одним з проявів расової нерівності в кіноіндустрії. Дотична проблема, яку теж обговорювали й продовжують обговорювати під хештеґом #OscarSoWhite, – це місце представників етнічних меншин у кіно, яке переважно визначене рамками стереотипів: якщо араби, то терористи; якщо афроамериканці, то фільм, імовірно, про те, як це воно – бути чорношкірим (наприклад, «12 років рабства»). Безпосередньо Американської кіноакадемії стосувався ще один закид: 94% її членів, які обирають фільми-переможців, складали білошкірі, 77% – чоловіки.

Чому це важливо?

Безсумнівно, знайдуться ті, хто скаже: «”Оскар” – то про кіно і його художні якості, а не про соціальні проблеми. Етнічне походження, раса, ґендер – це все тут ні до чого». Але ж хіба кіно може існувати відірвано від соціуму? Кіно – цей надзвичайно потужний комунікаційний засіб – завжди говорить з суспільством і про суспільство. Як і інші медіа, воно водночас і відображає процеси в соціумі, і визначає домінантні теми, точки зору й дискурси. Те, що ми бачимо у фільмах, і той контекст, у якому люди різної статі, раси, сексуальної орієнтації чи соціального статусу з’являються на екрані, визначає «порядок денний» у нашій голові, оскільки кіно, а особливо той його сегмент, що потрапляє в «оскарівський» фокус – дуже значна складова масової культури. Простіше кажучи, воно впливає на те, про що і як ми думаємо.

mv5botiwntmwntuzov5bml5banbnxkftztgwmze1mdu5ote-_v1_sy1000_cr0015021000_al_
Кадр з фільму «Лавінґ»

Що змінилося і чи змінилося взагалі?

Цього року маємо можливість з приємністю спостерігати, що активна позиція небайдужих журналістів, кінодіячів і просто шанувальників кіно дала результат. Серед номінантів побільшало представників інших рас і народів, насамперед афроамериканців, які виступають головними героями трьох з дев’яти стрічок, що претендують на звання найкращого фільму року. Ще один номінант у цій категорії – «Лев» – розповідає історію індійця Сару, всиновленого австралійською родиною, який прагне знайти своїх біологічних батьків. За цю роль за нагороду змагається Дев Патель – британець індійського походження. Одну номінацію отримав фільм «Лавінґ» про білошкірого Річарда Лавінґа та його дружину-афроамериканку Мілдред, які були заарештовані 1958 року й засуджені до позбавлення волі, але врешті домоглися рішення Верховного суду США про відміну заборони міжрасових шлюбів. За найкращу жіночу роль у цій стрічці номінована Рут Неґа. Крім цього, дещо змінився склад самої Кіноакадемії: серед 683 нових її членів 41% – people of color, майже половина – жінки.

mv5bmjawnzi4odiyof5bml5banbnxkftztgwmjuznjm2ote-_v1_sx1500_cr001500999_al_
Кадр з фільму «Лев»

А тепер детальніше про три головні фільми-номінанти за участі акторів-афроамериканців.

«Місячне сяйво»

Якщо якийсь фільм і здатен перемогти «Ла Ла Ленд» у головній номінації, то це «Місячне сяйво» – малобюджетна драма режисера й сценариста Беррі Дженкінса, знята на основі так і не поставленої автобіографічної п’єси Терелла Елвіна Мак-Крені. Фільм розділений на три частини, які розповідають про дитинство, підлітковий період і доросле життя Широна – чорношкірого гея, сина наркозалежної матері-одиначки. Дія відбувається на кримінальних вулицях Маямі. Прочитавши такий синопсис, більшість з цілком зрозумілих причин запідозрить спекуляцію і засумнівається в художніх якостях стрічки, особливо після #OscarSoWhite. Але в тому й полягає краса та унікальність «Місячного сяйва», що ні раса, ні сексуальна орієнтація не відіграють тут значної ролі. Поставити себе на місце головного героя чи принаймні зрозуміти його почуття може будь-яка людина зі здатністю до емпатії. Критики часто називають «Місячне сяйво» історією про становлення людини, але насправді герой мало змінюється протягом різних періодів життя: подорослішавши, Широн накачав м’язи й став, можливо, трохи впевненішим, але по суті залишився мовчазним чутливим хлопчиком. Прагнення зрозуміти себе і знайти своє місце в світі у цьому фільмі – на другому плані. Незмінним і найважливішим залишається пошук любові й те, наскільки по-різному люди розуміють і демонструють це почуття. Річ, знову ж таки, зовсім не в орієнтації. Йдеться швидше про те, як часто любов стає одночасно тим, що завдає найбільшого болю, і тим, що ми не хочемо втрачати.

«Місячне сяйво» отримало сім номінацій на «Оскар», зокрема за найкращу режисуру (Беррі Дженкінс), найкращий сценарій-адаптацію (Беррі Дженкінс), найкращу чоловічу роль другого плану (Махершала Алі), найкращу жіночу роль другого плану (Наомі Херріс) та як потенційно найкращий фільм року. Найбільші шанси отримати нагороду має Махершала Алі, який дуже проникливо зіграв наркоторговця, що стає єдиним другом і підтримкою для малого Широна. У цій ролі він випромінює особливе тепло. Наомі Херріс тут теж чудова, але вона, ймовірно, програє фантастичній Вайолі Дейвіс з «Огорож». «Місячне сяйво» також виступає основним претендентом на золоту статуетку за найкращий сценарій-адаптацію.

mv5bnjk4nju5ntcznv5bml5banbnxkftztgwmjkxmdu0mdi-_v1_sy1000_sx1500_al_
Кадр з фільму «Місячне сяйво»

«Приховані фігури»

Під такою назвою в українському прокаті вийде фільм «Hidden Figures». І хоч вона вповні коректна, у даному випадку можливі альтернативні переклади, а саме «Приховані числа» чи «Приховані розрахунки», бо йдеться про афроамериканок-математичок, які працювали над космічною програмою NASA «Аполлон» у 60-х роках в умовах сегрегації, тобто за тотального поділу всієї публічної сфери на «білу» й «чорну» – від окремих секцій у громадському транспорті до окремих вбиралень. Героїні фільму – реальні історичні постаті: Кетрін Джонсон, нагороджена у 2015 році Президентською медаллю Свободи (її зіграла номінована раніше на «Оскар» Тараджі Пі Хенсон), Дороті Воґан (цьогорічна номінантка Октавія Спенсер) та Мері Джексон, яка стала першою чорношкірою інженеркою в NASA (Дженелл Моуне). «Приховані фігури», на відміну від «Місячного сяйва», – фільм з дуже чітким, конкретним месседжем, на який цілком однозначно вказує його гасло: «У геніальності немає раси. У сили немає статі». Екранне втілення цієї ідеї співзвучне з прямотою лозунга. «Приховані фігури» – цілковита протилежність «Манчестера біля моря» та «Місячного сяйва», бо тут сценаристи активно послуговуються пафосними гучними монологами. Втім, у даному випадку цей пафос доречний, органічно вбудований у сюжетну лінію і не псує враження від стрічки.

«Приховані фігури» претендують на три «оскарівські» статуетки за найкращий сценарій-адаптацію, найкращу жіночу роль другого плану (Октавія Спенсер) та в номінації «Найкращий фільм року». Найбільше шансів отримати нагороду мають сценаристи Теодор Мелфі та Елісон Шродер, проте їм доведеться, ймовірно, поступитися вже згаданому вище Беррі Дженкінсу. Не зовсім зрозуміло, чому саме Октавія Спенсер отримала акторську номінацію, бо її колеги Дженелл Моуне й особливо Тараджі Пі Хенсон справилися з поставленими завданнями принаймні не гірше. До слова, у ролях другого плану в фільмі з’являються Кірстен Данст, Кевін Костнер і Махершала Алі з «Місячного сяйва». На жаль, Кіноакадемія, на відміну від Голлівудської асоціації іноземної преси, яка вручає «Золоті глобуси», проігнорувала крутий саундтрек до фільму Ганса Ціммера, Фаррелла Вільямса і Бенджаміна Воллфіша.

Ідеї у «Прихованих фігурах» – зовсім не приховані, а лежать на поверхні: інтелект і талант, які є рушіями прогресу, завжди долатимуть стереотипи – гендерні, расові, етнічні чи будь-які інші. Здавалося б, очевидна думка, проте практика показує, що її все ще необхідно активно повторювати, зокрема в такій прямій формі, яку пропонує цей фільм. Але навіть якщо вищезазначені ідеї не приваблюють вас оригінальністю, все одно сходіть в кіно на «Приховані фігури», бо ця історія розумних наполегливих жінок, які долають суспільні обмеження, досягають кар’єрних висот і при тому успішно поєднують роботу з особистим життям, діє на глядача як джерело натхнення.

mv5bmtaynzexndy1ndneqtjeqwpwz15bbwu4mda1mtezmzkx-_v1_sy1000_cr0014971000_al_
Кадр з фільму «Приховані фігури»

«Огорожі»

«Огорожі» – це екранізація успішної однойменної п’єси Оґуста Вілсона, знята Дензелом Вашинґтоном. Він ж і зіграв у цьому фільмі головну роль. Це ще одна камерна стрічка у цьогорічному «оскарівському» змаганні. Події відбуваються у Піттсбурзі 50-х років. Більшість з них – на подвір’ї будинку головних героїв, прибиральника Троя Мексона та його дружини Роуз (Вайола Дейвіс). Майже весь фільм персонажі розмовляють між собою, розповідаючи про минуле і з’ясовуючи стосунки.

Колишній в’язень Трой, який давно поховав амбіції прорватися у вищу бейсбольну лігу, розчарований своїм життям, проте водночас щиро переконаний, що знає, як жити правильно, дає дружині та дітям все, що може, і так, як вміє, та не має за що просити у них пробачення. Навіть повідомляючи Роуз про вагітність своєї коханки, він не соромиться відверто казати, що не збирається розривати стосунки на стороні, хоча кращої дружини, ніж вона, годі й бажати. Вочевидь, Елтон Джон таки мав рацію і «вибач» – справді найскладніше слово. У своїх кар’єрних невдачах герой звинувачує оточення і насамперед расову дискримінацію, скидаючи з себе будь-яку відповідальність. Вибудовуючи огорожі між реальністю навколо і тим, у що він затято хоче вірити, Трой руйнує і свої стосунки з найближчими людьми, і їхнє життя.

У цьому фільмі найскладніше завдання стояло перед акторами, бо нічого іншого, окрім постійних монологів і діалогів, у ньому й немає, тобто увага глядача не переключитися на спецефекти, пісні чи хоча б мальовничі пейзажі. Більшість з них грали раніше ті самі ролі на театральній сцені, зокрема Дензел Вашингтон і Вайола Дейвіс, і тепер фантастично втілили їх на екрані. Саме слово «фантастично» описує те, що роблять у кадрі Вашингтон і Дейвіс: ближче до середини фільму головного героя починаєш ненавидіти, а його дружині співчувати. Виконавці ролей другого плану теж демонструють майстерність найвищого рівня. Видатна акторська робота – найкращий її приклад у цьому «оскарівському» сезоні, а то й у 2016 взагалі – основна причина подивитися цю стрічку.

«Огорожі» змагаються за «Оскар» у чотирьох номінаціях: «Найкраща чоловіча роль» (Дензел Вашингтон), «Найкраща жіноча роль другого плану» (Вайола Дейвіс), «Найкращий сценарій-адаптація» (Оґуст Вілсон) та «Найкращий фільм». Якщо Дейвіс не отримає золоту статуетку, це стане великою несподіванкою. Вашингтон теж більш ніж заслуговує на нагороду, але в його колекції вже є два «Оскари», а от його конкуренти ще ніколи не перемагали, хоча Раян Ґослінґ, Віґґо Мортенсен і Кейсі Аффлек номіновані вже не вперше.

mv5bmtq5njmxndk4nv5bml5banbnxkftztgwnjq3njg4mdi-_v1_sy1000_cr0015771000_al_
Кадр з фільму «Огорожі»

Що далі?

Цьогорічний список номінантів на «Оскар» демонструє певний прогрес на шляху до расового і етнічного різноманіття в кіно, але це тільки початок. Сьогодні ще дуже не вистачає насамперед різноманіття контекстів, у яких з’являються представники не тільки різних рас і народів, а й статей. Крім того, жінки, чорношкірі, азіати, латиноамериканці не мають справді рівних з чоловіками та білими можливостей у кіноіндустрії, про що свідчить хоча б мізерна кількість перших серед людей за кадром: режисерів, операторів, художників-постановників… Заробляють жінки в кіно, як і в інших сферах, менше за своїх колег-чоловіків. Втім, така ситуація є лише фрагментом глобальної проблеми на всіх рівнях, у всіх професіях.

Залишається сподіватися, що цьогорічна «робота над помилками» дасть поштовх більш суттєвим змінам у кінематографі, а тоді, можливо, і в наших головах теж щось поміняється. Хоч це й здається парадоксальним на перший погляд, та лише тоді, коли ми отримаємо можливість бачити представників різних рас, народів, статей і сексуальної орієнтації в різних, а не в обмежених стереотипами контекстах на екрані, ми зуміємо нарешті бачити одне в одному насамперед не білих, чорних, чоловіків, жінок, гомо- і гетеросексуалів, а просто людей.    

Advertisements